Мне подарили

23:41 24.06.2017
Андрій Марченко опубликовал запись в сообщество « ЗаБеГаЛоВкА »

Гібридний патріотизм

Уже другий тиждень українське суспільство схвильоване новинами про те, що ось-ось буде презентоване рішення, яке переламає хід війни.

© Василь Артюшенко, DT.UA

Уже другий тиждень українське суспільство схвильоване новинами про те, що ось-ось буде презентоване рішення, яке переламає хід війни.

Йдеться про анонсування президентом законопроекту"Про реінтеграцію окупованих територій Донбасу",а також про законопроект"Про відновлення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями Донецької і Луганської областей",концепцію якого представив секретар РНБО. Градус зацікавленості підживлюється певним ореолом таємничості навколо цих проектів. Політики навперебій діляться в соціальних мережах фотографіями із засідань робочих груп, на яких, втім, не розгледіти жодних документів, — тексти обох законопроектів так і не були оприлюднені. Проте аналізувати текст, яким би він не був, сенсу нема. Варто аналізувати наміри. На жаль, є всі ознаки того, що буде збережений status quo, а наміру знищити гібрид, який любовно ростили, поливали та прополювали з самого початку війни, — немає.

"Гібридна війна" виявилася надто зручною для всіх, крім українських людей. Росії вона дала простір для маневру та сумнозвісне "їхтамнєт". Міжнародна спільнота отримала індульгенцію за невиконання своїх зобов'язань захищати територіальну цілісність України — бо ж якщо "їхтамнєт", то начебто й робити там нічого.

Зручною гібридна війна виявилася і для української влади — як стабільне джерело доходу та виправдання у відповідь на невдоволення людей — "не розкачуйте човна, а то путін нападе". Щоб скористатися гібридною війною, слід було створити безліч гібридних понять, конструкцій та статусів — кінцева мета яких, знову ж таки, або отримання прибутку, або маніпулювання протестними настроями людей, яким "жити по-новому" стало складніше, ніж по-старому.

Гібрид започаткувала антитерористична операція, в яку перетворилася оборона України за останні три роки. Причому сумнівна гібридність АТО полягає в тому, що АТО дає підстави застосовувати збройні сили, але не дає підстав армії воювати. Для боротьби з терористами армія може перекривати дороги, ставити блокпости, контролювати переміщення людей тощо, але жодна антитерористична операція не передбачає ведення бойових дії. Режим антитерористичної операції — специфічний режим в умовах мирного часу. Тож до кожного, хто захищав нас від початку АТО, колись можуть прийти й запитати: "Хлопче, а що ти робив зі зброєю в руках на Донеччині та Луганщині у МИРНИЙ час?"

Далі гібрид зростав завдяки мінським домовленостям, які невідомо чому замінили собою міжнародні договори і стали "безальтернативними".

Надалі гібрид розвивався в багатьох напрямах — від узаконеної СБУ торгівлі з окупованими територіями до синдрому георгіївської стрічки. Ми так тішилися забороні георгіївської стрічки, але не сподобилися притягнути до відповідальності тих, хто з георгіївськими стрічками у 2014 р. закликав Кремль ввести війська на територію України.

По суті, ще одним гібридом є розмови про запровадження візового режиму з Росією. Бо з ворогом не встановлюються візових режимів. Якщо в нас є ворог —закривається кордон, тому що це лінія фронту, а в гості через лінію фронту не ходять. Торгівля з ворогом припиняється, бо фінансувати агресора — це те саме що безпосередньо купувати зброю для ворожої армії. Бізнес країни-агресора на території України націоналізується, тому що ворог не має жодних прав заробляти у країні, яку він має намір знищити.

У нас гібридний ворог, бо, з одного боку, ми з Росією воюємо, а з іншого — торгуємо.

У нас гібридні способи ведення війни, бо, з одного боку, наших солдатів обстрілюють із важкого озброєння, а з нашого боку — представники ОБСЄ ватними тампонами перевіряють жерла наших танків, що стоять на відстані 40 км від передової, чи немає на броні слідів пороху.

У нас гібридні поняття: удаване АТО замість війни, "атошники" — замість ветеранів, "лінія розмежування" — замість лінії фронту.

Зрештою, "гібридизація" війни, крім того, що дала можливість заробляти на війні, розмила відповідальність за неї. Хто відповідає за оборону держави? Верховний головнокомандувач? Начебто мав би, але юридично — війни немає. Є "антитерористична операція". Очільник Генштабу? Теж ні, бо "антитерористичною операцією" керує антитерористичний центр СБУ. Тому й складається враження, що відповідальним за оборону країни є речник штабу АТО, бо інших відповідальних осіб, котрі були би здатні пояснити людям мету й стратегію ведення війни з Росією та ефективного захисту від агресора, ми не знаємо.

Вже давно стало очевидно, що "АТО за лічені дні" не завершиться. Росія не дасть Україні спокій, бо успішна Україна знищить Росію самим фактом свого існування. Війна може тривати роками, коли не десятиліттями, і ми маємо навчитися з цим жити.

Потрібно чесно визнати, з ким ми воюємо і звідки може прийти чергова загроза. Бо зараз ми воюємо з міфічними шахтарями та терористами, а лінія загрози становить 400 км так званої лінії розмежування. Якщо ж ми обороняємось від Росії, про що всі пафосно заявляють, то в нас виявиться 6000 км загрози.

Щоб ефективно вести війну — потрібно очолити процес. Причому неважливо, йдеться про оборону чи наступ. Але має бути людина, котра віддаватиме накази й відповідатиме за це.

Щоб перемогти у війні або ефективно тримати оборону — війну потрібно спочатку визнати. Бо не можна перемогти в тому, чого немає.

Стан війни не потребує визнання — він або є, або його немає. Коли по людях стріляють із важкого озброєння — це війна. Стан війни не потребує доведення — це просто констатація реальності.

Оголошення ж стану війни перетворює війну на конвенційну, або визнану. Мода на конвенційну війну вже минула, — це раніше агресор благородно проголошував "іду на ви", а тепер у тренді використовувати зелених чоловічків без офіційних кольорів агресора. Проте конвенція, або визнання війни, не має жодного впливу на фактичний стан війни. Від того, що війна не є визнаною, вона нікуди не зникає, але невизнання факту війни дає змогу не приймати необхідних рішень. Визнання війни, відповідно до норм міжнародного права, може бути одностороннім. Україна могла б заявити про війну, розпочату Росією, і не мало б значення, що з цього приводу думає Росія. Тим більше що Державна Дума РФ офіційно дозволила використовувати армію Росії на території України. Проте Україна цього не зробила, чим істотно полегшила життя як Росії, так і міжнародній спільноті: ніхто війну не визнав, тож можна вдавати, що її немає. Трохи незручно, що люди гинуть, але для цього можна вигадати "конфлікт на Сході України" й намагатися його "деескалувати", а про Крим — уже годі й згадувати.

Запровадження воєнного стану жодним чином не впливає на факт війни чи на її визнання. Воєнний стан — це спеціальний правовий режим для спрощення прийняття рішень. Простий приклад: в умовах мирного часу армія не може просто так поставити танк у когось на подвір'ї. Армія має запропонувати компенсацію, укласти договір і тільки тоді поставити танк на городі. В умовах воєнного стану армія не повинна питати дозволу у власника землі, вона просто ставить танк там, де це потрібно й коли це потрібно для виконання завдань збройних сил, а обленерго не може відключити вузол зв'язку ЗСУ від електроенергії за несплату.

Але найважливіша причина запровадження воєнного стану — це встановлення відповідальності конкретної людини за командування. Для цього в державі існують Головнокомандувач та Верховний головнокомандувач. Функція Верховного головнокомандувача — одна з основних функцій глави держави. Президента обирають для того, щоб він представляв державу, в тому числі персонально відповідаючи за її захист.

Попри гучні гасла, відповідати за процес оборони в Україні наміру не має ніхто. І тому, замість запровадження системи управління з персоніфікованою відповідальністю та зрозумілим процесом прийняття рішень, нам пропонують черговий гібрид.

Запропонована "реінтеграція" від президента, у принципі, заперечує факт війни. "Реінтеграція" означає, що була "дезінтеграція". Тобто не Росія прийшла, захопила територію України і вбила 10 тис. людей, а якісь процеси всередині країни призвели до того, що частина Донеччини та Луганщини "дезінтегрувалися". Фактично, це визнання внутрішнього конфлікту на Сході України, тобто громадянської війни.

Своєю чергою, секретар РНБО планує відновлення суверенітету в Донецькій та Луганській областях, жодним чином не згадуючи про причини втрати цього суверенітету. Чи, може, секретар РНБО вважає, що Україна сама якось недолуго втратила суверенітет над частиною власної території і тепер хоче його відновити?

Крім того, проект РНБО пропонує створити Оперативний штаб для Донецької та Луганської областей, який відповідатиме за оборону цих областей. То воює все ж Україна — чи Донецька та Луганська області? Якщо воюють Донецька і Луганська області, чому там мають воювати кияни, черкащани, львів'яни чи одесити? Якщо це воює Донецька та Луганська області — ми визнаємо їхню суб'єктність, тобто особливий статус і право на самовизначення?

Якщо ж це воює держава, то мають бути виписані чіткі повноваження і відповідальність Верховного головнокомандувача. І тоді Оперативний штаб має функціонувати для потреб оборони всієї держави.

Попри гучні публічні декларації авторів обох законопроектів про те, що Росія — агресор і окупант, вони соромляться назвати її агресором і окупантом юридично. Території окуповані, проте незрозуміло, ким, і незрозуміло, коли.

А ще — і секретар РНБО, і президент, хочуть "повертати" й "відновлювати суверенітет" виключно на окупованих територіях Донеччини та Луганщини. Так, для Росії ці території мають різні статуси, тому що Крим потрібен Росії як військова база, а Донбас — як фактор дестабілізації України. Але для України і Крим, і окремі райони Донецької та Луганської областей — однаково окуповані території. Тож постає цілком слушне запитання: якщо президент хоче "реінтегрувати Донбас", а РНБО хоче "відновити суверенітет над тимчасово окупованими територіями Донецької і Луганської областей", — то Крим "реінтегрувати" чи "відновлювати суверенітет" у Криму Україна не планує? Чи робитиме те якимсь іншим чином, ніж на Донеччині й Луганщині? Але ж застосування різних підходів до Криму та Донбасу і розмежування цих актів агресії є прихованим визнанням анексії і зменшує шанси їх деокупації.

Не варто очікувати від президента, що він вирішить очолити оборону і взяти на себе відповідальність після того, як уже четвертий рік успішно її уникає. У президента був і є визначений Конституцією та законами України механізм командування обороною: запровадження воєнного стану і взяття на себе відповідальності. А заснування Оперативного штабу для Донецької та Луганської областей розмиває відповідальність за оборону держави. Більше того, ця структура визначатиме, які товари можна перевозити з окупованих територій. Тож намір торгувати з окупованими територіями не зникає, і складається враження, що це і буде основною функцією Оперативного штабу Донецької та Луганської областей: регулювати торгівлю з окупантом.

Однак весь тягар наслідків безвідповідальності державних інститутів лягає на солдатів, які з квітня 2014 р. воюють, не маючи на це легітимних підстав. І якщо хтось захоче притягнути воїнів до відповідальності за воєнні дії в центрі держави у мирний час, чим вони захищатимуться, — Мінськими домовленостями? А захистити їх можна, лише визнавши дату фактичного початку війни, аби ті, хто воював, були захищені юридичними підставами для оборони. На жаль, захист солдатів, у принципі, не є предметом дискусії.

Якби автори обох законопроектів мали щирі наміри дати відсіч російській агресії, то вони б мали запропонувати рішення, яке усуває гібрид і повертає нас до реальності та в правове поле. Приклад такого рішення вже було запропоновано і детально описано тут, а проект відповідного закону перебуває в парламенті вже понад два роки.

Початком виходу з гібриду має стати визнання окупації. Має бути встановлена дата початку окупації для Криму, Донеччини та Луганщини, Росія має бути названа окупантом, а всі окуповані території повинні мати однаковий статус.

Крім того, Україна має визнати наслідки російської окупації: на окупованих територіях не діють органи державної влади, Україна не може гарантувати дотримання прав людини на окупованих територіях, натомість за окуповані території та населення під окупацією, відповідно до міжнародного права війни, відповідає Росія як окупант.

Також має бути рішення, яке б запровадило спрощений режим прийняття рішень для потреб оборони та відповідальність за процес ведення війни. Не так важливо, як цей стан називатиметься, — головне, щоб армія отримала простір для маневру, а Верховний головнокомандувач узяв на себе відповідальність за командування.

Далі, якщо ми справді хочемо відновлення суверенітету, то мусимо провести деокупацію. Тобто має бути встановлений алгоритм визволення окупованих територій, і початися— із встановлення ЗСУ контролю над цими територіями та державним кордоном України. Це рішення має також закласти принципи як порозуміння, так і відповідальності за колабораціонізм.

Але ніякої деокупації не буде, якщо не буде війська. Нам багато розповідають про найсильнішу армію Європи, про успішні реформи та контрактну армію. Ми тішимося прийняттям закону про вступ до НАТО, але, як казав командувач НАТО генерал Брідлав, "армія починається з гідності солдата". Солдат повинен мати чим воювати, знати, як воювати, і знати, за що він воює. НАТО — це передовсім стандарти. Стандарти оснащення та озброєння, стандарти ведення війни та стандарти захисту солдатів. НАТО — це також прозорий бюджет, цивільний контроль над сектором безпеки та оборони. НАТО для України почнеться із першого звіту Верховного головнокомандувача за десятки мільярдів гривень, виділених на посилення обороноздатності України, у парламенті.

На повагу і довіру можуть розраховувати ті правителі, які пропонують чесні рішення для своїх людей. А ті, котрі вирощують гібриди, можуть розраховувати лише на гібридну повагу й на гібридну довіру.

Метки: війна, Росія, АТО
22:08 15.05.2017
Андрій Марченко опубликовал запись в сообщество « ЗаБеГаЛоВкА »

Потроху доходить...

/ / До Росіян починає доходити! ПРОСТО НЕЙМОВІРНЕ ВІДЕО ПРЯМОГО ЕФІРУ "РОССИЯ1"

До Росіян починає доходити! ПРОСТО НЕЙМОВІРНЕ ВІДЕО ПРЯМОГО ЕФІРУ "РОССИЯ1"

До Росіян починає доходити! ПРОСТО НЕЙМОВІРНЕ ВІДЕО ПРЯМОГО ЕФІРУ "РОССИЯ1"







Метки: Україна, війна, Росія
22:23 03.04.2016
Андрій Марченко опубликовал запись в сообщество « ЗаБеГаЛоВкА »

Щось мені здається, що ще не дно.

Україна Гібридна
Гібридна війна Кремля, яка в 2014 році нарешті перейшла з холодної фази в гарячу і призвела до втрати Криму та частини Донбасу, наочно показала, що насправді в Україні дуже багато чого гібридного. Більше, ніж того хотілося би. Хочеться тезово, без особливої деталізації вказати ще на гібридні речі та явища, що є притаманними сучасній Україні.
Ми маємо гібридну економіку. Вона не є ринковою, а лише імітує її. В основі економіки України лежать монополізм так званих олігархічних груп, а простіше організованих злочинних угрупувань, яка паразитують на природних багатствах України та на її населенні. Для надання українській економіці рис ринковості на її терени допущені деякі транснаціональні корпорації, але обмежено. Часто-густо власники так званих бізнесів в Україні втаємничені, а роль публічних фігур та підписантів виконують такі собі “олігархи”, як колишній пожежник Фірташ, або кур’єр Курченко. Найбільших статків в такій економіці можна здобути, отримавши місце в ієрархії ОЗУ.
Гібридна економіка опирається на гібридну політичну систему. В такій системі немає місця ідеології. Гібридна політика є засобом швидкого збагачення. Політичні партії тут є чистими симулякрами. Вони створюються під імена розкручених медіа-ресурсами “політичних фігур” або під картинки-гасла, які корелюють з очікуваннями населення. Навіть такі партії, як КПУ та СПУ не були ідеологічними по суті, а існували для отримання прохідного відсотку, що гарантував місця у ВРУ, паразитуючи на ностальгії літніх людей за втраченим “совковим раєм”. Більше того ні Олександр Мороз, ні Петро Порошенко не були власниками цих брендів, а були лише публічними фігурами, позаду яких стояли московські куратори. Тут можна згадати “власника” КПУ Григоришина, який до сих пір грає ролю одного з кремлівських олігархів в Україні.
Про гібридну Прокуратуру не писав за останній рік лише лінивий. Цей монстр є корпорацією, яка паразитує на малому та середньому бізнесі та є інструментом впливу в сутичках між ОЗУ, які на відміну від Росії в Україні відкрито конкурують між собою (це чи не єдина відмінність, яка дала змогу сказати Кучмі, що Україна не Росія). В цій корпорації джерело прибутку є рекет. Працівники Прокуратури на рівні районних прокурорів та вище є доларовими мільйонерами.
Судова система є також гібридною, позаяк вона виконує дві функції: здійснює судочинство на території України і заробляє гроші, як Корпорація, що торгує судовими ухвалами. Рівень доходів суддів залежить від місця здійснення судочинства та рівня судів. КСУ є також гібридним, позаяк він вже продемонстрував неодноразово, починаючи від Президента Ющенка, що норми Конституції він може трактувати так, як вигідно чинному Президентові України.
Посада Президента України є також гібридною. Жоден з Президентів в Україні не був просто державним діячем або Гарантом Конституції, а монетизував своє перебування на посаді. Невідомо чи Леонід Кравчук устиг стати мільярдером чи обмежився статусом простого мультимільйонера, але Кучма, Ющенко та Янукович зробили це доволі швидко. Цим же шляхом іде чинний Президент, який заступив на посаду в статусі одного з “олігархів”, чиї статки оцінювалися на момент обрання більшими, ніж 500 мільйонів доларів і які за без малого два роки наближаються до заповітної цифри в мільярд. Більше того, якщо попередні Президенти робили це приховано через підставних осіб, то чинний в супереч Конституції не відійшов від управління бізнесом та поєднує функції власника бізнесових активів та Головної Посадової Особи в Україні. Тобто він є класичним прикладом Гібридного Президента.
Гібридними в Україні є системи освіти та охорони здоров’я. Обидві де-юре є безоплатними, але де-факто є такими. Через МОЗ та МО проводяться оборудки з розкрадання Бюджету. Тому посади міністрів попри позірну бідність цих міністерств є привабливими для таких крадіїв, яким були сумнозвісні Діма Табачник та Богатирьова. Система освіти в Україні є вкрай неефективною та такою, що ставить хрест на довготривалій перспективі покращити рівень людського капіталу в Україні. Такі ж самі слова можна сказати про систему охорони здоров’я. Нинішня система не націлена на забезпечення населення модерними методиками запобігання хвороб, а зацікавлена у збільшенні числа хронічно хворих, які будуть довгий час прив’язані до ліків та хірургічного втручання. Фактично населення України поставлено на голку. А фармація фактично перетворилася на розгалужену мережу драґ-дилерів.
Гібридною в Україні є історія, яка на сьогодні є химерним набором нових міфів, які продукують новітні “народні історики” та старих міфологем, створених в Російській Імперії та СССР. Яскравими представниками такої псевдоісторії є Белінський і Петро Толочко. Голос справжньої історичної науки майже нечутний, пори те, що Україна має гарних вчених-істориків, але вони або не пишуть для широкого загалу або наклади їх книг є жалюгідними з огляду на потреби населення. Країна з міфічною історією має таку ж неясну та химерну перспективу в майбутньому.
Українська сучасна література, або скорочено укрсучліт є також гібридною. Разом з певною кількістю талановитих та навіть геніальних літераторів, до яких з повним правом можна віднести Валерія Шевчука, Наталку Білоцерківець та Василя Голобородька, ми маємо справу зі значною кількістю літературних симулякрів та літераторів, які коштом ворожої Росії, через віденські та берлінські ґранти, просувалися в медіапросторі України, як “вершителі дум”, “совість нації”, “голос молодого покоління” і які нині в ході інформаційної війни виступають латентно на боці ворога,розповідаючи в своїх численних інтерв’ю про чесноти галицького сепаратизму, про неукраїнський Крим та Донбас, який треба віддати і не морочитися з ними, про пацифізм та примирення, про порозуміння з літераторами ЛНР-ДНР, бо всі ми брати та сестри. З огляду на те, що книжковий бізнес, як явище практично в зародковому стані, наша література ще довгий час буде гібридною, бо письменники потребують гонорарів за свою працю, це дає їм можливість бути залежними від ствого таланту та потреб читачів, а не від спецслужб ворожої держави, яка в часи незалежності могла купувати наших письменників за доволі невеликі гроші. До речі скандал з не присудженням цього року Шевченківської Премії, бо серед номінантів був агент ФСБ, який мав реальні шанси ту премію отримати (дяка СБУ, яка це вчасно попередила!) є доволі промовистою ілюстрацією моїх слів.
Але вже зовсім сумні речі заторкуємо, коли починаємо думати про наш “мудрий та працьовитий народ”, який великою мірою є також гібридним, з його гібридною мовою (суржик), з його гібридною церквою, яка є філіалом ФСБ в Україні, з його гібридним заробітчанством в Росії.
А чи є у нас щось не гібридне? Чи ми такі пропащі, що вже ніяких немає надій? Є. Ми маємо сотні тисяч активних громадян, які розуміють, що так далі жити не можна, що треба будувати модерну державу, створювати ринкову економіку, реформувати освіту та медицину. У нас є талановиті люди, здатні створювати know-how, писати і виконувати шедеврову музику, створювати літературу світового рівня, робити наукові відкриття. У нас є герої, які зупинили навалу російського фашизму. Зараз ми, як нація, досягли дна, з якого шлях тільки на гору. Де ми будемо в майбутньому, залежить тільки від наших амбіцій.

Метки: Україна, політика, війна, дно, гібриди
23:58 26.03.2016
Андрій Марченко опубликовал запись в сообщество « ЗаБеГаЛоВкА »

Гібридна війна: все тільки починається...

У січні 2015-го ми представили свій погляд на російську агресію, її геополітичні джерела та форми, а також відзначили ключові кроки, які слід зробити Україні для подолання наслідків гібридної війни. Минулий рік був багатий на події і не тільки не спростував озвучені в тому матеріалі тези, а й поглибив, багатьом надавши несподіваної актуальності. Ба більше, ми можемо констатувати, що "гібридна війна" як форма агресивного вирішення Росією своїх геополітичних завдань не лише не обмежилася Україною, а й усіляко розвивається, а самі форми гібридної війни стають дедалі вигадливішими, поширюючись на нові театри воєнних дій. Тим самим збувається своєрідне передбачення президента Литви Д.Грибаускайте, висловлене нею 2014-го: "Якщо терористичну державу, яка веде відкриту агресію проти свого сусіда, не зупинити, вона пошириться на Європу й далі". І вона справді поширилася. У найбільш хитромудрих формах. Гібридна війна: перші підсумки і нові напрямки Про те, що для РФ "гібридний" метод ведення війни на довгі роки стає домінуючим, свідчить і остання стаття "З досвіду Сирії" генерала В.Герасимова (того самого, який на початку 2013 р. публічно сформулював російське розуміння сучасних конфліктів у форматі "гібридних воєн"). Нову статтю він підготував за мотивами свого ж виступу на підсумковій конференції Академії військових наук 27 лютого 2016 р. Принципово нових тез (відносно його виступу 2013-го) автор не наводить, однак у його міркуваннях рельєфно проявляються пріоритети, які РФ розглядає як ключові цілі " гібридної війни" (або, як цю війну названо в самій статті, — "бліцкригу ХХI століття") — "досягнення політичних цілей із мінімальним збройним впливом на противника". Правда, у руслі домінуючих російських поглядів Герасимов усе це приписує виключно "підступному Заходу", хоча маємо справу з очевидним психологічним явищем, котре називається "проекцією" — приписуванням якомусь опонентові або іншій особі власних рис характеру (переважно негативних). Герасимов каже, що завдання "гібридної війни" мають виконуватися насамперед за рахунок підриву військового та економічного потенціалу противника, інформаційно-психологічного тиску на нього, активної підтримки внутрішньої опозиції, партизанських і диверсійних методів. Причому він справедливо відзначає, що в сучасному світі велике значення мають не розміри збройних сил (ЗС), а їхня здатність здійснювати швидкі й ефективні операції на будь-якому театрі воєнних дій, зокрема — у нетрадиційних умовах. Особливо в умовах бурхливого зростання суто невоєнних методів боротьби: "комплексного застосування політичних, економічних, інформаційних та інших невоєнних заходів, реалізованих з опорою на військову силу". Із чим важко не погодитися, то це з одним із найважливіших його висновків: "поєднання традиційних і гібридних методів уже тепер є характерною рисою будь-якого збройного конфлікту. При цьому якщо другі можуть використовуватися і без відкритого застосування військової сили, то класичні бойові дії без гібридних — уже ні". І Росія справді явно розвиває такі підходи на практиці. І навіть не думає зупинятися — вона активно шліфує цей новий вид агресії, маніпулюючи її складовими, акуратно (поки що не завжди) дозуючи їх у кожному конкретному випадку і перевіряючи, що й де спрацьовує ефективно, на ходу змінюючи напрямки удару. Фактично, Росії чи не вперше за тривалий час справді вдалося перетворити обмежуючу особливість своєї стратегічної культури (тактичну прозірливість при мінімальному стратегічному плануванні та передбаченні далекосяжних наслідків своїх дій) на стратегічну перевагу (оскільки мета, якою Росія зараз керується на глобальному рівні, де-факто є "глобальною анархією", і російське керівництво вважає її бажаним станом світового геополітичного простору). Сьогодні ми можемо чітко виділити кілька ключових компонентів, які вочевидь співвідносяться із заходами в рамках "гібридних війн" у нинішній російській практиці, але при цьому вони можуть бути виділені у три великі групи. 1. Традиційні військові засоби (використання регулярних військових підрозділів та озброєнь, а також сил спеціальних операцій). 2. Квазімілітарна діяльність (створення і підтримка незаконних збройних формувань, підтримка та радикалізація сепаратистських рухів, формальні й неформальні ПВК). 3. Операції немілітарного впливу, насамперед способом спеціальних інформаційних операцій та "активних заходів" (у тому числі економічний тиск, операції в кіберпросторі, дипломатія, маніпуляції інформаційним простором). У рамках цих трьох груп і настроює Росія свої дії з реалізації гібридних методів атаки на конкретні країни або регіони. У кожному окремому випадку на різних етапах перевага віддається тій або іншій групі, залежно від поточної військово-політичної та економічної ситуації. Ба більше, свідомо (а швидше — несвідомо) Росії дедалі частіше вдається досягати синергетичного ефекту на різних аренах гібридних протистоянь, активізуючи ті чи інші форми гібридної війни на інших аренах. Утім, як і говорили неодноразово різні експерти, нічого принципово нового в кожному конкретному елементі гібридної війни немає. Новим є, швидше, продуманий (найчастіше — наперед) взаємозв'язок усіх застосовуваних асиметричных методів та інтенсивність їх використання задля досягнення стратегічної мети. Нині ми спостерігаємо, щонайменше, три масштабні "гібридні" операції, які мають багато схожого, попри певну різницю в зовнішньому представленні: Сирія (Туреччина), Європейський Союз, Україна. Гібридний контекст "Сирійського вузла": перевага військової складової Сирійський конфлікт, багато в чому, як і український, внаслідок втручання Росії, перейшов у затяжну фазу млявого переговірного процесу. При досить умовній результативності переговорів (як і в Україні, в Сирії режим "припинення вогню" є, швидше, фікцією) між США і РФ, для останньої тактичне завдання залишається таким самим, як і в Україні: "заморожування" конфлікту, якщо його не вдасться вирішити вигідним для Москви чином. У конфлікт у Сирії, що триває з 2011 р., Росія втрутилася не раптово, але різко й послідовно. Однак, на відміну від агресії в Україні, вона зразу перейшла до відкритого використання власних ЗС (авіації, ракет). Не виключено, що це є наслідком аналізу дій самої РФ в Україні. Адже 1 березня 2014 р. екс-президент В.Янукович, що вже на той час переховувався в Росії, звернувся до В.Путіна з проханням ввести війська на територію України. Тоді це не було реалізовано у форматі відкритого вторгнення, — роль "передових загонів" довірили квазімілітарним об'єднанням. Відтак, Росія досі змушена офіційно приховувати й заперечувати свою військову присутність на Сході України. Схоже, що в Сирії вирішили йти іншим шляхом: зразу заявити про свою присутність. Загалом, сирійська кампанія для Росії будувалася на використанні традиційних видів озброєнь і бійців спецпідрозділів. Але не забули і про тих-таки "ополченців" та російських "зелених чоловічків" — ПВК. Причому вербували найманців для поїздки в Сирію з тих самих "ДНР" і "ЛНР", обіцяючи там вищу зарплатню, офіційний статус і блага "визволителів сирійського народу". Інформаційна (немілітарна) складова майже не застосовувалася (з огляду на специфічність військово-політичної ситуації). Втім, чого не можна сказати про можливості "активних заходів". Тим більше що російські розвідструктури завжди було щедро представлені в Сирії, а експерти роблять обґрунтовані висновки про зв'язок російських спецслужб із бойовиками Ісламської держави. Тобто де-факто Росія саме на прикладі Сирії провела в повному обсязі те, що вона сама могла б вважати майже зразковою "гібридною операцією", де при мінімальних витратах (передусім військових) було досягнуто певних результатів, позитивних для зовнішньої політики Росії на даному етапі. При цьому сирійська кампанія — це не тільки операція прикриття власних помилок на інших аренах (наприклад, в Україні), отримання додаткових козирів для зовнішньополітичного торгу або закріплення своїх позицій на Близькому Сході (що після падіння Каддафі та серії революцій у рамках "арабської весни" було трохи проблематично), а й демонстрація готовності ЗС РФ виконувати операції на віддалених театрах воєнних дій. Загалом же, Росія досить активно взялася відновлювати дискурс "холодної війни", головно — через провокування постійних інцидентів з участю її ЗС по всьому світу. Насамперед із допомогою підводних човнів (сюди можна зарахувати історії з підводними човнами РФ у водах Швеції, США, Великої Британії, Франції) та літаків (тільки 2015-го винищувачі НАТО супроводжували понад 160 літаків РФ, російська авіація постійно "випадково" залітала на території інших країн). Періодично це призводитиме до інцидентів на кшталт збитого Туреччиною СУ-24, але на загал — сприятиме нагромадженню невизначеності й тривоги у сфері міжнародної безпеки. Про переведення Росією "гібридного" методу війни із пробного на суто повсякденний (технологічний) рівень свідчить те, як вона прореагувала на збитий літак і пішла хоч і на акуратну, але жорстку ескалацію конфронтації з турецьким керівництвом. Увесь комплекс заходів тиску (запровадження доволі масштабних економічних санкцій, провокування турецьких ЗС постійними порушеннями повітряного простору Туреччини, заяви про підтримку курдів) було реалізовано у стислий термін, що свідчить або про його попередню підготовленість, або про відпрацьованість технології. І ареною, де Росія хоче провести нову "зразково показову" (за кримським прикладом) операцію, схоже, стає Європа. Масштабна операція немілітарного впливу в ЄС: якнайбільше ненависті та плутанини Друга операція гібридного характеру розвивається в політичному просторі ЄС. Попри те, що окремі експерти прогнозують Східній Європі та всьому світу близьку масштабну війну, ймовірність цього залишається досить невисокою. Втім, Балтійські країни мають вагомі підстави побоюватися "гібридної загрози" з боку Росії і раціонально підходять до цього питання, вживаючи превентивних заходів та вивчаючи український досвід. "Емігрантська криза", коли величезна кількість біженців із Близького Сходу, гнаних сирійською війною, рушила в напрямку Європи, загнала європейські столиці у складну ситуацію й надовго відвернула їхню увагу від інших проблем. Зокрема й тому, що ця зовнішня за формою криза породила серію глибших криз внутрішніх — жорсткої дискусії про кордони (внутрішні й зовнішні) ЄС, про те, хто і як повинен розселяти біженців, що з ними робити далі, як ЄС має реагувати на цю кризу загалом (зміцненням єдності на базі цінностей чи ізоляціонізмом). Усе це сприяло зростанню впливу радикальних націоналістичних груп та партій, які місцями вже конвертують його в політичні дивіденди. Через майже півроку після початку кризи спеціалісти Центру передового досвіду НАТО зі стратегічних комунікацій прямо вказують, що за емігрантською кризою (а точніше — диригуванням її радикалізацією з боку праворадикальних організацій та різноманітних "співвітчизників") стоїть Росія: "Росія створила мережу, якою може управляти. Ви можете використати її так, як вони спробували зробити це в Німеччині, використавши справжню (legitimate) проблему біженців… Вони використовують російськомовних, соціальні медіа, намагаються спиратися на розбіжності в думках щодо гострих питань. І для пояснення всього цього вони використовують крайній правий наратив". Проблема вийшла на такий рівень, що, за даними ЗМІ, уряд Німеччини дав офіційне завдання німецьким розвідувальним і контррозвідувальним структурам проаналізувати, чи не використовує Росія проти Німеччини методи, які заведено зараховувати до "активних заходів". При цьому справді важко не відзначити сукупне використання Росією у своїх інтересах потенціалу "емігрантської кризи", що проявляється відразу на всіх етапах і рівнях. А тим часом уже сам факт активного включення РФ у бомбардування північної Сирії посилює мігрантські потоки, які прямують у Європу. У березні 2016 р. генерал Ф.Брідлав уже прямо пов'язував у єдиний ланцюг подій бомбардування в Сирії і тамтешню наземну операцію зі зростанням інтенсивності мігрантських потоків у ЄС. При цьому в рамках самої Європи РФ активно "розкручує" ксенофобські настрої, використовуючи для цього власні ЗМІ та контрольовані ними (насамперед фінансово) радикальні партії й групи, чимало яких були створені лише для розкручування цієї кризи (що дуже скидається на історію з громадською організацією "Донецька республіка", створеною ще 2005-го одним із лідерів "ДНР" А.Пургіним). Найяскравішим прикладом цієї злагодженої роботи членами "антиєвропейського Інтернаціоналу" (яким диригує саме Москва) стала історія з "дівчинкою Лізою" в Німеччині, яка навіть призвела до міжнародного скандалу та різкої репліки міністра закордонних справ Німеччини на адресу С.Лаврова. Взагалі, тема "антиєвропейського Інтернаціоналу", створеного Кремлем у самому ЄС, дедалі масштабніше виходить на порядок денний європейських столиць. Ось як цей процес коментує офіційна доповідь чеської контррозвідувальної структури Служби безпеки та інформації: "Росія створює в Європі ідеологічну структуру, яка може бути сприйнята всім європейським політичним спектром — від екстремальних лівих сил через популістів до екстремальних правих сил, що можна вважати поверненням до концепції Комінтерну, створеного і керованого Радянським Союзом". Та й розслідування українських журналістів щодо президента Чехії М.Земана і його найближчого оточення легко підтверджують справедливість таких оцінок. Але схожих прикладів у рази більше — від неодноразових випадків надання кредитів на політичну діяльність французькому "Національному фронту" і до прямих обвинувачень окремих депутатів угорської партії "Йоббік" у шпигунстві на користь Росії. Однак не тільки. За різними оцінками, політичні проекти (або окремі політики, а також експерти), які функціонують в інтересах російської зовнішньої політики, є, мінімум, у десяти країнах ЄС. І здебільшого це важливі для Європи країни: крім уже згаданих Франції, Німеччини та Чехії, це Австрія, Угорщина, Греція, Італія та деякі інші. Що показово: члени цього Інтернаціоналу (переважно праворадикальні партії, але не обов'язково — там досить багато і груп, ніяк не пов'язаних із радикалізмом) демонструють таке саме "печерне" ставлення до базових для європейського суспільства понять (наприклад, "політична відповідальність" або "політична культура"), як і їхні куратори з Кремля у своєму внутрішньому політичному просторі. Навіть прямі обвинувачення у фінансуванні з боку Москви не тільки не призводять до політичної смерті їхніх керівників, а створюють їм лише додаткову рекламу. Не менш масштабними були дії того ж Інтернаціоналу (або груп "корисних ідіотів") у Голландії в рамках проведення референдуму щодо Угоди про асоціацію між Україною і ЄС. Хоча тут більше можна говорити про використання голландців "втемну", що характерно для практики "активних заходів". Голландський приклад показовий ще й із погляду його стратегічної небезпеки для Європи — використання Росією суто внутрішніх (референдум), легітимних механізмів (у т.ч. фінансових) для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей. Якщо таке триватиме й надалі, то це цілком може призвести до дискредитації логіки всієї внутрішньої суспільно-політичної системи. Втім, це кореспондується із загальним російським "гібридним" підходом — використовувати внутрішні механізми та риторику Заходу для його руйнування. Перед цим така атака проводилася по лінії "свободи слова", коли, апелюючи до традиційних цінностей свободи слова, російські ЗМІ (насамперед RT) активно маніпулюють інформацією, видаючи ці маніпуляції за "альтернативну точку зору". Політкоректність Європи в цій площині інколи доводить до гротескних ситуацій. Останній такий випадок — участь представників суто пропагандистського телеканалу МО РФ "Звезда" у конференції ОБСЄ "Пропаганда ненависті та свобода масової інформації". Говорячи про використання (або, швидше, потурання внутрішнім процесам) легальних механізмів, які можуть призвести до розвалу ЄС, важко не згадати й ситуацію навколо Великої Британії з її референдумом Brexit щодо виходу зі складу ЄС. Під'юджувана російськими пропагандистськими силами (медійними, політичними), Британія розділилася з цього питання досить істотно, і з явно маргіналізованої теми ідея "виходу з ЄС" несподівано перетворилася на мейнстрим, відповідь на який має бути дана 23 червня. Тим часом у разі позитивного рішення ситуація на цьому не зупиниться: експерти очікують (а фактично — говорять про нього, як про неминучий) проведення референдуму і про незалежність Шотландії, активізації протистояння в питанні статусу Північної Ірландії, необхідності для ЄС переглядати багато своїх підходів (у тому числі у сфері безпеки та регіональної економіки). Британські журналісти прямо кажуть, що єдиний, хто справді виграє від "так" на Brexit, — В.Путін, який, за влучним висловлюванням одного британського журналіста, "тестує ЄС на стресостійкість". Не можна сказати, що Європа повністю ігнорує таку діяльність Росії. Скажімо, були створені й частково почали працювати підрозділи стратегічних комунікацій ЄС і НАТО. Однак на даний момент це більше реактивне реагування (наприклад розвінчування брехні російських ЗМІ або узагальнені дослідження щодо актуальних російських наративів), — із проактивною діяльністю ситуація все ще неоднозначна. Тим часом уже тепер діяльність Росії призводить до зростання внутрішніх суперечностей у ЄС, економічних проблем, посилення впливу внутрішньої деструктивної опозиції — по суті, всього того, що Герасимов і проголошує як цілі "гібридної війни". Про те, яку мету ставить перед собою Росія в Європі, точно сказав недавно Дж.Шерр: "На Заході не запитують, а знають: Росія переживає труднощі в економіці, у цій сфері і в тій, і в інших. Зрозуміло, це не може тривати довго, і росіяни хочуть знайти симпатичний вихід. А вони чомусь стріляють. Чому б це? А відповідь же гранично ясна — тому, що росіяни правильно розуміють: Захід настільки ж слабкий політично, наскільки Росія слабка економічно. Вони вважають, що все вирішує політична змінна, і вірять, що єдність Заходу, принаймні в нинішньому вигляді, тріщить і довго не протягне. Тому якщо вони виграють політичну битву, то "устаканиться" і все решта, включно з економікою. Я не стверджую, що вони мають рацію, але впевнений, що так сприймає ситуацію Кремль". Однак питання стоїть набагато гостріше: чи зможе Росія таким чином зруйнувати не просто європейську політичну єдність із окремих питань, а й саму європейську структуру в цілому? І, на нашу думку, коли не буде вжито контркроків, то цілком можливо, що так. Особливо якщо Росія зможе й надалі реалізовувати свої операції, користуючись європейськими правами та свободами, заражаючи їх вірусом самодискредитації. На жаль, слід констатувати, що Європа до останнього часу не може зібратися на силі для цілісної відповіді на цю загрозу (що видно вже з результатів місцевих виборів у Німеччині, де в окремі місцеві парламенти пройшли представники партії "Альтернатива для Німеччини", яку пов'язують із Кремлем). І проблема не в тому, що атаки йдуть по цілому комплексу напрямів, і зреагувати на все важко. Швидше, проблема в тому, що Європа (не вся, а значна її частина) все ще не до кінця усвідомлює нову геополітичну реальність, коли "мир" — не еквівалент станові "не стріляють". Гібридна деструктивна активність Росії розмиває кордони "миру" і "війни", а примара "холодної війни" в нових її формах уже не просто наблизилася до кордонів ЄС — вона активно там діє, тоді як європейці не бажають цього помічати. Або не готові змінити погляд на реальність, щоб адекватно відповісти на очевидний виклик. Успішніші спроби НАТО вирішити цю проблему, але їх недостатньо. Україна: два роки досвіду протистояння гібридній агресії Уже понад два роки Україна протистоїть російсько-терористичним військам і масштабній агресії Росії у формі гібридної війни. За цей час ми зіштовхнулися, мабуть, з усіма її ключовими формами, виділеними на початку цієї статті, — пряма військова агресія, використання ДРГ, атаки квазімілітарних структур (на кшталт "ополчення" або "козацтва"), постійне підживлення сепаратистських рухів по всій Україні, економічний тиск (по лінії запровадження санкцій та фітосанітарного контролю, стягування 3 млрд кредиту, виданого режимові Януковича, вивезення решток промислового потенціалу з території ОРДЛО на територію РФ), дипломатичний тиск на всіх рівнях (локальному, регіональному та міжнародному), перманентна інформаційно-психологічна війна й тепер, мабуть, перша у світі вдала кібератака на об'єкт критичної інфраструктури (Прикарпаттяобленерго). Не слід забувати, що сама агресія стала можливою не тільки тому, що Росія мала фізичну можливість її здійснити. Слабка реакція Заходу у 2008-му на російську агресію в Грузії породила у російського керівництва відчуття вседозволеності та безкарності. Утім, коли говорять про гібридну війну Росії в Україні, часто не зважають на те, що проти нас агресію розв'язала країна, яка має ядерну зброю і періодично нагадує про це іншому світу. Знову ж, важко ігнорувати й суто чисельну перевагу РФ над Україною в живій силі та озброєннях. Цілі ж РФ стосовно України за ці два роки (насправді — за триваліший період), за великим рахунком, мало змінилися. Це все те ж саме завдання створення всередині української держави неконтрольованої українським керівництвом території, загальна дестабілізація суспільно-політичної ситуації, економічне виснаження України, відтягування українських ресурсів від вирішення поточних проблем, блокування євроінтеграційних процесів. Незважаючи на все це, Україна, як і раніше, чинить активний опір, що, втім, не означає послаблення загроз із боку РФ. І пряма військова агресія досі ще залишається реальною й відчутною загрозою для України (а цілком можливо — і для багатьох східноєвропейських країн). Слід визнати, що і ми, і наші західні партнери із впертістю, гідною кращого застосування, часто продовжуємо недооцінювати зміни, які відбулися в російській армії внаслідок т.зв. "сердюковської реформи". Адже, попри всі скандали, багато експертів називають реформу, проведену Сердюковим, наймасштабнішою для ЗС РФ із 30-х рр. ХХ ст. Насамперед (у руслі тез того ж таки Герасимова), відбувається поступовий перехід від масової мобілізаційної армії до високих рівнів постійної готовності з'єднань та поліпшення міжвидової взаємодії. Наприклад, 23 громіздкі дивізії були замінені більш мобільними 40 бригадами, здатними до самостійних дій. Було зроблено істотний крок у бік відмови від "паперових" частин, які складалися лише з кадрових офіцерів, що служили при складах з невикористовуваним озброєнням і технікою. На противагу цьому розпочався перехід до з'єднань повного штату. Більш цілеспрямованими стають зусилля з формування контрактної армії, оскільки строковиків просто неможливо навчити адекватно використовувати дедалі складнішу військову техніку, особливо в розрізі планів переозброєння, закладених у "Держпрограму озброєнь-2020". Було поліпшено міжвидову координацію створенням п'яти стратегічних командувань, — це дозволило командирам на місцях контролювати всі види ЗС у своїй зоні відповідальності. При Шойгу ці зміни лише закріпилися. Мабуть, найважливіше з того, що відбулося вже при новому міністрові оборони РФ, — кардинальне поліпшення бойової підготовки і стрімке зростання кількості навчань. Причому, говорячи про останні, слід мати на увазі, що це не "зразково-показові" навчання, про які стає відомо за півроку до їх проведення, а раптові. Тим самим умови проведення таких навчань стають максимально наближеними до бойових. Як резюме цих змін можна навести думку експертів Європейської ради з міжнародних відносин: "Уперше в російської армії з'явилася пірамідальна структура, у рамках якої всі рішення приймають кілька високопоставлених офіцерів на її вершині, і більшість офіцерів служать безпосередньо в лавах військ… Хоча високого рівня бойової готовності поки що не було досягнуто, слід пам'ятати, що до початку реформ деяким підрозділам російської армії знадобився рік на підготовку перед перекиданням у Чечню". Показовий результат цієї реформи: Москва змогла підтримувати повністю укомплектовані багатотисячні формування військовослужбовців у стані постійної бойової готовності поблизу російсько-українського кордону впродовж кількох місяців і одночасно проводити військові навчання з участю 80 тис. військовослужбовців в інших частинах країни. Стримують усі ці трансформації кілька важливих елементів, які дають нам час на пошук рішень та нарощування нашої обороноздатності: — повальна корупція (можна навіть сказати — "країноутворююча", як в умовній країні Лямблія із творів С.Лема). Подолати її в сучасній Росії неможливо, бо вона є цементуючою основою поточного політичного режиму; — демографічна криза, яка ускладнює будь-які форми (контрактні або призовні) набору нових військовослужбовців (що, можливо, дозволить усвідомити необхідність зменшення формальної кількості військ); — амбіції політичного і військового керівництва, що далеко не завжди відповідають реальним економічним можливостям держави (звідси різноманітні мегаломанські проекти, яких, втім, стає дедалі менше). Однак ці стримуючі елементи не мають навіювати нам оманливий спокій. Російська армія — це не просто натовп "гарматного м'яса", як намагаються подати деякі "експерти", а сила, на яку доводиться зважати і до війни з якою треба бути готовими. А отже, розвиток сектора безпеки і оборони, ВПК — об'єктивний довгостроковий пріоритет для держави, незалежно від поточної політичної кон'юнктури. При цьому РФ не полишає надій викувати і з особового складу "ДНР" та "ЛНР" якусь подобу "армій" за російським зразком. Здійснює це спеціально створене командування резерву Південного округу ЗС РФ. Причому основні командні та штабні посади в таких "армійських" корпусах обіймають кадрові російські офіцери. До 40% рядового складу цих армій — жителі окупованих територій Донецької та Луганської областей. Усе разом це дозволяє РФ зберігати на окупованих територіях угруповання, достатнє для початку наступальних дій. Однак Росія не збирається спиратися лише на свої ЗС та псевдоармії псевдонародних республік, — рік у рік дедалі активніше Росія застосовує власні приватні військові компанії і має намір максимально розширювати цю практику. Українські експерти досить докладно описують практику використання Росією різноманітних ПВК (під виглядом "охоронних фірм" або їх аналогів) у багатьох "гарячих точках" — від Боснії і до України та Сирії. Про те, що питання вийшло на найвищий рівень, свідчить і його обговорення на недавній конференції Академії військових наук РФ 27 лютого 2016 р. І, швидше за все, тиск цих різноманітних ПВК на Україну лише зростатиме, як і активність різних ДРГ. Та не тільки Україні варто очікувати посилення активності таких структур на своїй території, — багато сусідів Росії (формально — союзники) можуть "несподівано" опинитися під ударом. Не припиняються спроби вплинути на Україну або на реалізацію українських інтересів через дипломатичні механізми. На рівні ООН Росія повернулася до перевіреної тактики використання голосів окремих країн Азії, Африки та Латинської Америки в обмін на економічні й військові преференції. Для демонстрації виходу з міжнародної ізоляції використовуються майданчики БРІКС і ШОС. Не варто ігнорувати й теми, болісні для Заходу, на які може впливати Росія, — тепер це Сирія та ІДІЛ. Хоча Захід досі ще зберігає єдність у питанні російсько-українського конфлікту, ігнорувати тиск на цю єдність із боку сирійського питання було б недалекоглядно. Як ми вже зазначали, Україна по-своєму в унікальній ситуації, — ми не просто стали першою країною, на якій повноваго (оскільки раніше це намагалися зробити і в Грузії) випробували нову модель агресії з боку Російської Федерації. Ми змогли себе захистити (інколи — надто високою ціною), виробити механізми протидії найбільш агресивним методам гібридних атак і при цьому продовжувати позиційну боротьбу зі значно сильнішим противником. Тому наш досвід не просто заслуговує пильного вивчення (як це вже роблять структури НАТО або представники окремих східноєвропейських країн), — він єдиний, з погляду оцінки загроз, із якими світові (і насамперед Європі) доведеться мати справу найближчим часом. У своєму останньому інтерв'ю журналові The Atlantic президент США Б.Обама чесно заявив, що "Україна не є членом НАТО, тому вона буде уразлива перед російським вторгненням, незалежно від того, що ми робимо". І це важливо, щоб зрозуміти, чого від нас насправді очікують наші західні партнери, — здатності самотужки себе захистити. Не сподіватися на "сили НАТО", а побудувати ефективні, сучасні та боєздатні збройні сили, які зуміють стримувати мілітаристські пориви північно-східного сусіда. Не варто тішити себе ілюзіями, що Росія відмовиться від нового виду боротьби, — майже вся російська військова думка зараз спрямована на її подальшу розробку та конкретизацію. І, визнаючи вміння Росії знаходити вдалі локальні (але стратегічно неправильні) рішення, слід розуміти, що в зоні безпосередньої "гібридної загрози" перебувають не тільки Україна та країни Балтії, а й усі сусіди Росії з ОДКБ, а також Європа в цілому. У рамках її "гібридних стратегій" і курсу на анархізацію глобального простору безпеки цілком можна чекати від Росії свідомого розконсервування цілого ряду "заморожених конфліктів", насамперед у Придністров'ї, Нагірному Карабасі, інших регіонах. І ця тенденція починає проявлятися, — В.Путін уже висловив готовність підтримати Сербію в її позиції щодо Косово. Понад 20 років ми ігнорували або не хотіли помічати перманентну загрозу, — тепер ми не можемо дозволити собі цього. Хоча хіба тільки ми її "не помічали"? Важко ігнорувати і вперте небажання лідерів ключових світових держав помічати дедалі більш виражені ознаки згортання демократії, нарощування потенціалу, посилення авторитарних тенденцій і реваншизму (насамперед геополітичного) у РФ. Усе це призвело до того, що був втрачений момент, починаючи з якого дії керівництва Росії стали становити серйозну загрозу для європейської і світової безпеки. Показово, що, незважаючи на постійні "реформи" 90-х і "нульових" років у ключових структурах міжнародної безпеки (ОБСЄ та НАТО), жодна з них насправді не виявилася достатньо готовою до дій у нових умовах — умовах гібридної війни. Гібридні операції Росії перетворюють усю зону міжнародної безпеки на єдину "зону ризику", тобто складається ситуація, коли гібридна агресія може бути реалізована рішуче проти будь-якої країни або групи країн (що бачимо на прикладі дій Росії в інформаційному та політичному просторі ЄС). У т.ч. мілітарними (квазімілітарними) методами. Повертаючись до українського контексту, слід чітко розуміти: навіть якщо воєнні дії не відновляться (не наберуть повномасштабного характеру, як це було в період літа 2014-го — зими 2015-го), навіть якщо російська сторона виконає абсолютно всі пункти Мінських угод і поверне контроль над кордоном Україні (що нині видається майже неймовірним), — навіть у такому разі гібридна війна не припиниться і трансформуватиметься лише частково. Уже тепер зрозуміло, що, крім посилення інформаційного тиску й перетворення "ДНР"—"ЛНР" на тривалий дестабілізуючий фактор українського життя, Росія, так само, як і в Європі, використовує проти України тактику провокування радикальних подій. Останні факти виявлення агентурних "закладок" РФ у лавах українських добровольчих батальйонів та націонал-патріотичних організацій свідчать про те, що Росія готова воювати за Україну "до останнього українця". І "активні заходи" з боку російських спецслужб лише наростатимуть. Показовий випадок: найбільш полум'яний прибічник "Майдану-3", модератор безлічі сторінок у соцмережах, у яких закликає українських патріотів "виходити на вулицю" та "боротися з режимом внутрішньої окупації", — виявився сепаратистом, колишнім "ополченцем", що проживає в Росії. І таких випадків дедалі більше. Дискусія про Донбас часто затьмарює для нас кримську проблему. А тим часом мілітаризація Криму йде повним ходом, і досить малоймовірно, що робиться це "просто так", — Крим ще може стати черговим фактором загострення, спровокованим Росією абсолютно свідомо й продумано. Тим більше якщо буде в повному обсязі реалізовано плани з нарощування там військового угруповання. Часткове затишшя на фронті не має навіювати нам самозаспокійливих думок, що, мовляв, "усе скінчилося". Ми отримали досить умовну передишку (у т.ч. завдяки постійно критикованим Мінським угодам), яку маємо використати для реальних економічних реформ, удосконалення сектора безпеки і оборони, пошуку системних рішень у протидії гібридним загрозам. Причому вже в найближчому майбутньому. Гібридна війна не почалася і не закінчиться Україною. Вона тільки починається…
Більше читайте тут:

http://gazeta.dt.ua/internal/gibridna-viyna-vse-tilki-pochinayetsya-_.html

Метки: війна, початок, Роcія
23:51 23.02.2015

Чорновіл: Ми були за крок від ядерної війни, але США нейтралізували супутники РФ

unian chornovil taras 567412 d5ca5Від ядерної війни нас насправді відділяв день-два. Але перед переговорами у Мінську американці нейтралізували радіоатакою кілька російських супутників.

Про це в інтерв’ю «Знай.ua» заявив політичний аналітик, екс-нардеп Тарас Чорновіл.

За його словами, Росія йшла на останні Мінські переговори зі слабких позицій.

«Французький президент Франсуа Олланд після московської зустрічі з Путіним вийшов страшно переляканий. Заявив, що запахло великою війною. Насправді нас відділяв день-два від ядерної війни. Перед переговорами американці нейтралізували радіоатакою кілька російських супутників. Після цього Кремль втратив можливість стеження за балістичними ракетами і лише після цього став поступливішим. Тиждень тому світ був ближчим до ядерної війни, навіть ніж під час Карибської кризи. Вже пішов відлік. Завдяки американцям, по суті, ця війна відбулася в космосі. Ціна була така висока, що ми мали йти на компроміси. Якщо Росія відмовиться виконувати домовленості, її ізолюють майже як Північну Корею», – сказав Чорновіл.

На його думку, якби Україна перетнула червону лінію і пішла в наступ на Донецьк і Луганськ, Росія підняла б у повітря тактичну авіацію та закинула б свої регулярні війська.

«Іловайський котел створили не «ополченці», а російська армія. Так, розрізнені підрозділи ми можемо бити добре. Але якби в небо піднялися штурмовики під системою подавлення сигналу, могло початися страшне мочилово. Україна мала змогу піти на швидку розв’язку, і Росія в кінцевому рахунку була би знищена. Але якою ціною? Найперше, ворог наніс би удари по об’єктах інфраструктури в Києві. Був би зруйнований весь Дніпровський каскад. 1941 року в Запоріжжі енкаведисти підірвали ГЕС. Невідомо, скільки людей тоді загинуло. Я чув цифру 60 тисяч. Уявіть ефект доміно, який би відбувся після руйнування всього каскаду. Україна була б розділена по Дніпру на дві частини.

Агресор був готовий завдати цілеспрямованих ударів по всіх українських військових частинах, де вишколюють хлопців, які навіть не встигли підготуватися до армії. Аж до Яворівського полігону на Львівщині. Хай у прямому бою на кожного нашого загиблого припадатиме 10 росіян. А скільки загине у тилу? Росія б’є по тилах. Після відключення SWIFT Росії уже нічого було би втрачати. Небезпечно воювати з божевільною країною, якій нічого втрачати», – зазначив він.

Джерело: http://zik.ua/ua/news

13:58 20.02.2015

Уперше за рік війни захотілося почитати альтернативних українським джерел. Ще в часи Іловайська доказував іноземним дипломатам, що насправді все так, як кажуть наші офіційні особи й українські ЗМІ, хоча вже тоді звернув увагу, як бігають очі в речника РНБО. Влада – бреше. Це «відкриття» є одним з найгірших за час, що минув після Майдану. Брехня – це початок кінця, й питання в тому, чи цей кінець не буде спільним проектом влади з Україною. Ми можемо пробачити, здається, все: поразки, ганьбу, злидні, але не брехню.

Не знаю, що гірше, — російський шпигун у ближньому оточенні президента, чи «менеджери» з курпрому, автопрому й кондитерпрому мільярдера в секторові безпеку й оборони. Зрозуміло лише одне – ВерхГолКом – хворий. Принаймні, морально. Крім милуватися собою любим, здавати, програвати, запобігати (рос. краще: пресмыкаться), брехати, вони нічого не вміють. «Перший» — боягуз, оточує себе комфортними для власного «его» людьми. Земля України, з одного боку, покривається руїнами й людськими тілами, а з іншого, як струпом, блискучими святковими крамницями «Рошену» вже ледь не на кожній станції метро. Не виключаю, що філіал солодкого життя муситиме мати кожне село. На місці клубу чи бібліотеки.

Замість виправляти ситуацію, влада заганяє її в глухий кут. Замість, просто, сказати правду, вони затикають роти іншим і наймають «політологів», котрі бездарно в ФБ «лента за лентою» строчать «позитив» і анафеми незгідним з владою. Одне чмо-іміджмейкер з оточення «Петра» навіть пригрозило Ярошу тюрмою за вислів про необхідність воювати за Батьківщину за будь-яких обставин. Не здивуюся, якщо воно вже встигло послужити всім і в 80-і навіть побувало в «партії». Їм прийшло в голову зробити ледь не найбільшим злом і причиниою власних прорахунків — командирів добровольчих батальйонів! Інферно...Дивлячись на цих добродіїв, УПЕРШЕ з 1991 ясно уявив їх комсоргами факультетів, інструкторами райвідділів ВЛКСМ і КПРС. СРСР (Велика Росія) в Україну повертається не тільки зі Сходу – він повертається зсередини, з центра Києва. Самі того не розуміючи, вони ВЖЕ стали на шлях об’єднання з Росією. Може, якраз цей «національний» феномен і пояснює інший топонім України — Мало-Росію? Може, деякі гетьмани чинили колись так само, і феномен Хмельницького, який обрав як патернального союзника саме Москву, пояснюється просто, по-людськи?

Більшовицьку Росію, яку назвали СРСР, убила не так економіка, як цинізм і брехня. Схоже, все «краще», що є в президентського оточення, це радянський (російський) стиль управління й відносини в системі «влада – народ», що базуються на несправедливому розподілі благ, неефективному управлінні, провальній економіці й тотальній брехні. У тому числі, щодо друзів. Так ми втратимо останніх союзників. Українська влада вибрала шлях до неминучої поразки.

http://www.facebook.com/vassyl.laptiichuk/posts/731188740328891?fref=nf

19:05 10.02.2015
Андрій Марченко опубликовал запись в сообщество « ЗаБеГаЛоВкА »

Сплетня? Правда?

За ці слова вбили Скрябіна. Турчинов здав Крим

Метки: смерть, війна, Крим, Андрій Кузьменко
23:49 22.12.2014
Андрій Марченко опубликовал запись в сообщество « ЗаБеГаЛоВкА »

Давно пора!

Якщо влада не покарає ахметових, добкіних, вілкулів, ківалових, кернесів та інших потвор, цим займеться народ

А українські добровольці будуть в авангарді цього законного процесу
Йде війна з Росією. Ахметов — один із стовпів поваленого злочинного режиму Януковича та розпалювач цієї війни. Ця тварина вже винна у тисячі смертей українців.
Якщо влада не покарає ахметових добкіних вілкулів ківалових кернесів та інших потвор цим займеться народДмитро Ярош. Фото: Андрій Поліковський / iPress.ua

Влада ж України ніяк не реагує на ці факти, ігноруючи ворожу діяльність цього олігарха та йому подібних ригівських і комуністичних істот. Мабуть на це у неї є свої причини...

Українські добровольці ж думають і діють інакше.

Ми виграємо цю війну всіма доступними нам методами і засобами. Ми змусимо Путіна і його зграю шакалів забратися з нашої землі. І якщо для Перемоги треба буде встановити повну блокаду окупованих територій, ми це зробимо. Бо на війні не може бути сентиментів, чистоплюйства і колабораціонізму. Вони закінчуються великою кров'ю — нашою, а не ворожою.

І я би дуже радив Президенту, Генпрокурору та іншим уповноваженим народом чиновникам терміново вирішити питання з покаранням злочинців: ахметових, добкіних, вілкулів, ківалових, кернесів та інших потвор. Бо якщо цього не зробить існуюча влада, то цим питанням знову, як і взимку 2014 року, займеться народ. А українські добровольці будуть в авангарді цього законного процесу.

Тільки після цих подій навряд чи хто буде вас вважати легітимною українською владою...

Джерело: facebook.com/dyastrub

Метки: влада, війна, Ярош
00:02 30.09.2014

Українські військові не розуміють такого ставлення російських військовослужбовців до загиблих товаришів по службі. Комбат "Дніпро-1" не уточнив дату операції, в ході якої були вбиті сотні російських військових Тіла близько 300 вбитих російських військовослужбовців досі не поховані в районі населеного пункту Многопілля, що в Донецькій області. Про це розповів командир добровольчого батальйону "Дніпро-1" Юрій Береза в ефірі шоу "Хоробрі серця" на телеканалі 1+1. За його словами, російські військовослужбовці були вбиті в ході операції, яку спільно проводили бійці батальйонів "Дніпро-1" і "Донбас". "Одна з перших колон, яка була спільно знищена "Дніпром" і "Донбасом" (в районі Многополля був такий розвідувально-диверсійний загін у складі 40 чоловік), тоді загинули близько 300 російських військовослужбовців — згоріли в тій колоні. Наша розвідка там ще працює — ми шукаємо своїх. Так досі мертвих ніхто не забрав", — розповів Береза. За його словами, він не може знайти пояснення такому відношенню російських військових до загиблих товаришів по службі. "Ця річ, для якої я не можу знайти пояснення", — повідомив Береза. При цьому комбат "Дніпро-1" не уточнив дату операції, в ході якої були вбиті сотні російських військових. Читайте також: Російські військові біля Свердловська скидають трупи своїх солдатів у шахти — Тимчук Нагадаємо, що російські військові скидають тіла вбитих побратимів у шахти на Луганщині. Читайте також:
Більше читайте тут: http://tsn.ua/politika/rosiyani-kinuli-na-pole-boyu-300-mertvih-tovarishiv-po-sluzhbi-bereza-371216.html

18:54 07.09.2014

Росіянин перевірив інформацію про загибель солдата з Поволжя в Україні. Відео

  • Антон Туманов

    Антон Туманов Фото informator.lg.ua

Достовірність інформації про загиблого в Україні російського солдата Антона Туманова, який поїхав туди воювати заради грошей, шокує всіх, хто до кінця не вірив, що таке можливе.

Про це пише один із користувачів інтернету, житель Чебоксар Олексій Сидоров, який вирушив у дорогу з відеокамерою з надією довести, що все написане про загибель Туманова, — неправда, повідомляєinformator.lg.ua.

«Приводом для цього відео послужила стаття на сайті «Новой газеты» — «Другой работы-то нет». У цій статті розповідається, як загинув 20-річний Антон Туманов із Козьмодем’янська (Марій-Ел). Спочатку я подумав, що стаття «замовна», оскільки ТБ однозначно заявляє, що російських солдатів в Україні немає і не було. Я вирішив перевірити, чи дійсно в Козьмодем’янську є вулиця Шмідта, будинок 28, і квартира 4», — говорить чоловік на початку відео.

«Я не знаю, як висловити це. Все написане виявилося правдою. Це означає, що нас обманює держава. Це все», — резюмує він наприкінці власного розслідування.

Щоб уникнути обвинувачень у фальсифікації і монтажі, Олексій починає зйомку ще з Чебоксар. На відео він фіксує показники тахометра в автомобілі і озвучує час відправлення.

Прибувши на місце, Олексій зазначає, що вулиця Шмідта дійсно існує. Знявши табличку з назвою, він йде до будинку №28, де живуть Туманови. Будинок, як і написано в статті, багатоквартирний, у два поверхи.

Після стуку в двері з'ясовується, що в квартирі дійсно живе сім'я Туманових. З розмови стає ясно, що Олексію відкрив брат загиблого Антона. Без передмов гість ставить запитання, заради якого він проїхав більше ста кілометрів: чи дійсно Антон загинув в Україні? Вся розмова приведена у відео.

Читайте також: Під Сніжним за раз знищено 120 солдатів РФ, 450 поранених, — російські ЗМІ.

Історія про загиблого в Україні російського солдата Антона Туманова викликала великий резонанс у Росії. Багато хто взявся заперечувати правдивість матеріалу. Зокрема, вказували, що за вказаною в статті адресою немає навіть будинку, про який розповідає автор. Один із користувачів інтернету, житель Чебоксар Олексій Сидоров, вирішив особисто з'їздити на місце і перевірити правдивість написаного. Всю поїздку він зняв на відео і виклав в інтернет.

Нагадаємо, за даними Міністерства оборони України, за час бойових дій у східній частині України загинули понад 2 тисячі військовослужбовців Російської Федерації.

09:29 07.09.2014

Як один український танкіст на застарілому танку переміг три російські Т-72. І знову про героїв, пише користувач Фейсбук Юрий Джей. На фото Коля Тишік, танкіст із Волині з 51-ї бригади. Скромний добрий хлопець 24 років. І ось його історія. Всі знають, що російські танки Т-72 перевершують за багатьма параметрами наші Т-64М. Расейські шанувальники Путіна, які носять погони і називають себе офіцерами, запевняють своїх танкістів, що хохляцькі танки ніколи не попруть проти військової гордості Шойгу один на один і будуть драпати до Черемоша. І ось одного разу на "дАмбасе" три москальських танки атакували український блокпост. "Завдяки" нашому військовому керівництву протитанкових засобів у наших солдат звичайно не було. Пацани зрозуміли, що їм хана, але все одно вирішили прийняти бій. Поки москальські "герої" з наклейками "Спецназ Оплот" обстрілювали з великої відстані наш блок, хлопці по рації просили допомоги від артилерії або авіації, давали координати цілі, але допомоги не було. Як раптом з зеленки вилетів український танк Т-64М нашого Колі. ОДИН древній танк проти ТРЬОХ танків ворога !!!! З першого ж пострілу Коля підбив одне з рассейской чудес техніки, і поки два інших збирали в кулак залишки хоробрості, став маневрувати між блокпостом і ворогом, щоб повести їх за собою подалі від блоку. Трохи отямившись, расейські сміливці з одвічним "Дик йоли-пали", ломанулись за Колею в погоню. Коля маневрував, а вперті "старші брати" тупо перли по прямій, щоб не втрачати швидкість. Зрозумівши такий маневр, Коля заманив цих двох шанувальників "ГЛОНАС" прямо в болото. Підсумок. "Херої" вибиралися з потопаючих танків і гордо, відважно, з захльостуванням гомілки кинулися навтьоки. Один їх танк втопився повністю, а другий просто загруз. І що зробив наш Коля? Правильно! Як господарська дитина, Коля зачепив москальське чудо-техніки тросом, витяг його з болота і на ньому прибув в табір 51-ї бригади. За проявлений героїзм країна нагородила Колю... відпусткою !!! Так що ось які хлопці живуть поруч з нами !!!! Слава Україні !!!!"
Читайте більше тут: http://expres.ua/news/2014/09/06/113601-odyn-ukrayinskyy-tankist-zastarilomu-tanku-peremig-try-rosiyski-t-72

22:56 18.07.2014

Терористи, що орудують біля місця падіння малайзійського літака на Донбасі, крадуть кредитні картки загиблих і намагаються зняти з них гроші.

Про це написав на своїй сторінці в Facebookрадник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко.

«Щойно до мене надійшла інформація про те, що терористи-мародери вчора забирали у загиблих пасажирів «Боїнга» не тільки гроші, коштовності, а особливо полювали за кредитними картками своїх жертв. Зараз вони можуть намагатися зняти з них гроші або в Україні або передавши їх до Росії», — написав Геращенко.

Радник міністра закордонних справ України звернувся до родичів загиблих з проханням терміново заблокувати кредитні карти, щоб гроші покійних не пішли на зміцнення матеріальної бази терористів.

Як повідомляв ZAXID.NET, 17 липня над Торезом Донецької області терористи збили літак Boeing 777 Малайзійських авіаліній, який летів з Амстердама в Куала-Лумпур. Внаслідок цього інциденту загинуло 298 людей — 283 пасажири, з яких троє — немовлята, та 15 членів екіпажу.

Перед цим в РНБО повідомили, що у терористів з'явилися установки, які здатні збивати літаки на великих висотах.

Президент України Петро Порошенко назвав цей інцидент терактом.

У зв'язку з цим інцидентом, міжнародні авіакомпанії вирішили відмовитися від польотів над українською територією, а Європейська організація з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) закрилаповітряний простір східної частини України для польотів цивільної авіації.

00:49 09.07.2014

Ще один хороший сигнал: терористи та їх посібники масово видаляють на своїх сторінках в соціальних мережах світлини, що видають в них учасників банформувань: на яких вони зображені зі зброєю, в одностроях, в захоплених адмінприміщеннях тощо.

Олександр ДАНИЛЮК

Мы — это то, что мы публикуем
Загружайте фото, видео, комментируйте.
Находите друзей и делитесь своими эмоциями.
Присоединяйтесь
RSS Андрій Марченко
Войти